(Жанна КУЯВА, м. Київ)
…Якось під час зустрічі з нащадком Миколи Гоголя й Олександра Пушкіна, полтавчанкою Оленою Савченко, побачила, як хтось із гостей підбіг до неї і голосно вигукнув: «Дозвольте доторкнутися до вас, бо це ж як до самого Гоголя!» «А й направду, – подумалося тоді, – це ж така непересічна людина…»
Тож коли зустрілася з прямим нащадком відомого українського письменника і громадського діяча Івана Франка, емоції зашкалювали, відтак не просто «доторкнулася», а міцно обійняла 79-річного Роланда Тарасовича. Бо коли ще трапиться така нагода?!
У Києві проживають спадкоємці Івана Яковича – діти його сина Тараса – Роланд і Дарина. Геніальний українець був зразковим батьком своїх дітей – трьох хлопців (Андрія, Петра, Тараса) й доньки Анни. Їх він ніжно і віддано любив, особливо старшого Андрія, який був йому добрим помічником та опорою. Утім Андрій помер молодим від серцевого нападу. У Петра Франка (воїна Січових cтрільців, одного з перших українських пілотів) народилися дві доньки. Донька поета Анна емігрувала до Канади, де щасливо прожила до 96-річного віку.
Тарас Франко, батько Роланда, також воював у Січових cтрільцях, потрапив у російський полон і сидів у харківській в’язниці. Одружився, коли повернувся до Галичини. У цій родині, окрім Роланда, народилися дві доньки Зіновія і Дарина. Зіновія померла 65-річною від раку. Дарина Тарасівна й нині живе у центрі Києва, і теж має прізвище Франко, бо не вийшла заміж… Ні Роланду, ні Дарині не судилося мати дітей. Вони нині – єдині прямі нащадки знаменитого українця…
П’ЯТИРІЧНИМ ЗНАВ НАПАМ’ЯТЬ ДІДОВІ ВІРШІ
– Роланде Тарасовичу, як склалася ваша наукова кар’єра?
– Я закінчив політехнічний інститут і все життя працював простим науковцем. Коли обирав фах, мама сказала: «У літературі Іван Франко попрацював за вас всіх, тому про письменство й не думай! Ставай інженером, нормальним чоловіком…» Відтак закінчив Київський політехнічний інститут, пропрацював в Інституті автоматики. Крім цього, на чотири роки мене запросили на дипломатичну працю в Лондон, де був радником посла з питань науки… Між іншим, завдяки моїм старанням 1996-го Британія безкоштовно (хоча збиралася продавати) передала Україні Антарктичну станцію Фарадея, що її перейменували в Академіка Вернадського. Нині чимало дипломатів туди їздить…
– Ви добре обізнані у родовому корінні. А що передусім зринає в голові, коли чуєте ім’я Івана Франка?
– Я прочитав майже всю його прозу, а поезії в діда так багато, що одній людині всю й осилити годі. Батько мій, Тарас, що завідував Фондом Франка і бібліотекою, десять літ обробляв документи, але однаково не зміг усього довести до пуття… Я задоволений, що маю можливість доторкнутися до скарбів цієї людини більше, ніж хтось із українців. Франко – це унікальне явище, що таких немає у світі. Так, можливо, його вірші гірші, ніж у Шекспіра чи Байрона, проза не така сильна, як у Толстого, але комплекс знань, якими володів, їх різнорідність і головне – правдивість та глибока впевненість у них, бо все досліджував, роблять його єдиним і неповторним. За 60 років написати понад шість тисяч творів більше, ніж на сто томів… Більше за Франка ніхто не написав…
– Знаю, школярем за програмою ви вже вивчали творчість Івана Яковича… Як почувалися тоді? Усвідомлювали, чий ви нащадок?
– Та я завше перебував під непростими поглядами… Захоплювався спортом, грав у футбол, але десь у п’ять років уже знав напам’ять «Вічного революціонера», «Каменярів»… Тоді пам’ять була добра, не те що тепер… Бо, бачте, я уже на 18 років пережив діда, скоро мені вісімдесят виповниться… Так-от, у школі у нас такий директор був Борковський, військовий, капітан, на фронті воював, математику вчив, ще й надзвичайний патріот України… Ото прийде в клас: «Ковальчук, іди до дошки, задачу розв’язуй, а Франко нам «Каменярів» почитає…» Ми його дуже любили…
«НАПРИКІНЦІ ЖИТТЯ ДІДУСЬ ДИКТУВАВ ПОЕЗІЮ СИНАМ»
– Якось ви пошкодували, що мало розпитували батька про діда… А якби нагода, то про що передусім поцікавилися б?
– Головне – як він себе поводив удома! Бо сестра Зиновія багато писала, як він її вчив чогось, однак більше про себе розповіла… А мені так хотілося б дізнатися, яким дід був у повсякденному житті… Відомо, що захоплювався риболовлею, грибником був неабияким. Це ще його дитячі захоплення… А ще до всього був надзвичайно допитливий, збирав приповідки, фольклор, книжки. Але ж… Яким він був удома?..
– …і чим для нього були сім’я і дім?..
– Зі споминів доньки Анни, то він таки направду для своїх дітей писав казки «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита» та інші байки, що згодом пішли у народ… Він справді перевіряв уроки молодших дітей, бо Тарас і Андрій на тоді вже були самостійними і гарно училися. Мій батько Тарас мав найвищу стипендію у… польському університеті. А щоб надати її синові Франка, який конфліктував із поляками, то, знай, треба справді мати талант до навчання…
Мого дядька Андрія Франка, на жаль, хвороба, здолала. 27-річний хлопець прийшов зі спортивних занять, повечеряв, ліг спати, а вранці його знайшли мертвим. Можливо, причина смерті була в тому, що трохи раніше його товариш випадково кинув йому в голову камінь. В Андрія було кілька приступів епілепсії… Він був помічником Івана Яковича, записував надиктовані ним творіння, адже останні дев’ять років Франка мучила недуга – ревматизм, який викликав параліч правої руки… Тарас і Петро теж писали під диктовку, але менше…
– Чи міг ваш дідусь прожити більше?
– Вочевидь так, але далися взнаки умови, у яких жив Іван Якович. Я пам’ятаю будинок, що його Франко багато літ зводив у Львові. Помешкання було вельми холодним, продувалося зусібіч, та ще й ґрунт під ним сповзав… Дяка Богу, що до святкування 150-річчя від дня народження Франка змінили фундамент, підсилили стіну. Нині будинок-музей, як лялечка… До цього дід із дружиною Ольгою Федорівною жили у холодних квартирах, що їх винаймали за недорого… А ще холодна вода у річках, де руками рибу ловив, годинами міг бродити, – все це й спровокувало ревматичну хворобу.
– Недуга скосила й дружину Франка Ольгу Федорівну…
– Вона любила усамітнюватися, трималася віддаленою, після смерті сина Андрія у неї почала розвиватися психічна хвороба. Стала неоднозначно реагувати на дітей, дуже від усіх цуралася, єдину матір мою признавала…
– Так полюбила невістку?!
– Бо невістка була унікальною. Мама була надзвичайно комунікабельною, доброю і розумною.
Стосовно бабусі, то навіть, коли помер Франко, вона перебувала в лікарні для душевнохворих. Прожила до літа 1941 року… Можливо, деякі симптоми бабусі передалися й моїй сестрі Дарині, що її змалку називаємо Любою. Не можу сказати, що вона хвора, просто часом дивно чинить, живе сама, зізнаюся, свого часу ми з дружиною Аллою просто втекли від неї, так нестерпно нам разом зажилося…
– Ви згадали про свою дружину…
– Алла Петрівна була чудовим фахівцем із французької мови, викладала в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка і в Київській дипломатичній академії. Вона була надзвичайною людиною, моїм ангелом-хранителем, ми розуміли одне одного з півслова… Уже два роки її немає серед нас, померла через інфаркт… Я ніяк не можу з цим змиритися, постійно на кладовище ходжу, навідаюся до неї і легше стає… Так уже, видно, треба…